Історія міста Ужгород

Ужгород – місто обласного підпорядкування, адміністративний, економічний і культурний центр Закарпатської області.

Розташоване в західній частині краю на кордоні зі Словацькою республікою. Через місто протікає річка Уж. Площа – 40 кв. км; населення близько 117 тисяч.

Сучасна назва міста – Ужгород – уперше  з’явилася лише в 1840-х роках. Офіційною була упродовж 1920 – 1938 рр. і з 1944 року. Історична назва міста – Унгвар, у джерелах зустрічаються різновиди Гункбар, Гунгвар, Онгвар, Оунгвар та інші. Складається з двох слів: назви річки, на якій стоїть місто, Унг (інші форми Уг, Уж), та угорського – «вар», що означає  замок, фортеця, укріплення.

Одна з найдавніших згадок про місто датується 1154 роком, зафіксована у творі арабського географа-мандрівника Аль-Ідрісі, однак за даними археологів місто виникло на території сучасної Замкової гори ще наприкінці X – початку XI ст. Відомості угорських історичних праць XIII ст. згадують тутешній замок у зв’язку з подіями кінця IX ст., а саме – приходом у Карпатський басейн давніх угрів. У праці Аноніма «Gesta Hungarorum» згадується навіть місцевий «жупан» Лаборець, який був убитий угорцями.

У 1317 році Ужгород захоплюють війська угорського короля Карла Роберта. Пізніше, у 1332 році, Карл Роберт дарує його італійській родині французького походження Другетам.

Починаючи з кінця XIV ст. Ужгород перетворюється на містечко (оппідум). Другети зробили місто однією зі своїх резиденцій. У 1419 р. вони домоглися для нього права проведення державного ярмарку. На річці Уж діяло 10 «млинів» різного призначення, два з яких належали монахам. У 1440-х роках, під впливом гуситських війн, Другети укріпили місто кастеллумом, згодом тут почав діяти монетний двір.

XVI століття – складний період в історії Ужгорода, пов’язаний із  політичною дезінтеграцією Угорщини після битви під Могачем 1526 року та релігійним розколом. Володарі міста,  Другети, спочатку підтримували на угорському троні Яноша Саполяї, але з 1541 року їхні володіння остаточно відходять до Королівської Угорщини, що контролювалася Габсбургами. Постійні війни, напади турків 1566 року й міжфеодальні та міжсімейні усобиці привели до занепаду міста. На 1567 рік в ньому залишилося всього 34 селянські та 4 желярські двори, а кількість жителів сягала лише близько 200 чоловік.

Наприкінці XVI століття Другети перебудовують своє родинне гніздо, перетворивши його на міцний 3-поверховий кастеллум. Не дивлячись на постійні військові конфлікти в регіоні, місто невпинно зростає. У 1610 році Юрій Другет рекатолізував й почав відродження католицької церкви в Ужгороді. Його справу продовжив син Янош та його  дружина Анна, які заснували й побудували у 1641 – 1644 роках в Ужгороді єзуїтську колегію – перший середній навчальний заклад міста. 24 квітня 1646 р. в замковій церкві Святого Юрія була укладена Ужгородська церковна унія, що привело до появи в місті греко-католицької конфесії. У середині XVII століття Дєрдь Другет завершує будівництво зовнішніх укріплень ужгородського кастеллуму, перетворивши його на могутню фортецю. Довгий період стрімкого розвитку міста завершується його спустошенням 1684 році під час повстання Імре Текелі.

У 1691 році помирає останній представник чоловічої лінії Другетів – Балінт Другет і місто переходить у володіння казни. Згідно з тогочасним переписом у ньому нараховувалося 10 вулиць, які групувалися в трьох районах міста: старому місті, новому місті і підгородді. Жителі ділилися на три соціальні групи: дворяни, ремісники і селяни. У місті діяло 8 цехів кравців, ювелірів, чоботарів, гончарів, цирульників тощо, було дві корчми, митниця, яку орендували євреї, кілька фільварків, більш як 170 виноградників, млин, 2 сади, єзуїтська колегія з монастирем та церквою, замок. Торгівлю в Ужгороді контролювали грецькі купці.

З 1692 по 1711 роки містом володів граф Міклош Берчені, який протягом 1703 – 1711 рр. став одним із ватажків національно-визвольної війни угорців проти Габсбургів під керівництвом Ференца Ракоці ІІ. У 1707 році в Ужгородському замку проводив дипломатичні переговори посол російського царя Петра І Давид Корбе.

У 1711 році містом заволоділи австрійські війська й воно перейшло у володіння державної скарбниці.

Кардинальні зміни в історії міста настали після перенесення у 1775 році з Мукачева в Ужгород осідку єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Імператриця Марія Терезія передала єпископу Андрію Бачинському єзуїтську колегію та церкву, які були перетворені відповідно в резиденцію та кафедральний собор, та Ужгородський замок, де з 1778 року почала діяти богословська семінарія. Завдяки цьому Ужгород перетворився на головний центр освіти й культури українців Закарпаття.

Перша половина 19 ст. пройшла під знаком боротьби міста проти казенної домінії за здобуття самоуправління. 25 січня 1838 р. збори Ужанського комітату визнали Ужгород містом із впорядкованою самоуправною радою. Однак тільки в 1848 році, після початку угорської революції, місто звільнилося з-під державної скарбниці. Протягом 1848-49 рр. багато жителів міста, у т.ч. й частина семінаристів Ужгородської богословської семінарії, вступили в ряди революціонерів.

Упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ століть місто швидко зростає й починає модернізуватися.

У 1872 році з Чопа до Ужгорода дійшла залізниця, у 1902 р. з’явилося електричне освітлення, а з 1904 року розпочалася телефонізація. Правобережну й Лівобережну частини міста з’єднав залізний міст (1898 р.). Усе це сприяло розвитку промисловості й торгівлі. В Ужгороді постають  нові заводи, серед яких найбільш відомими були залізоробний завод Козара та фабрика гнутих меблів «Мундус». Змінюється й зовнішнє обличчя міста: на місці одноповерхових мало примітних будиночків виникають гарні дво й трьохповерхові добротні міщанські будинки, а також чимало громадських споруд, зведених у стилі сецесії. Особливо активно зростає мережа навчальних закладів різного рівня, відкривається перший дитячий садок, будуються дві нові державні початкові школи, засновуються перші початкові й середні заклади для дівчат – будинок Гізелли та будинок Марії, 1912 р. – горожанська школа, 1902 р. – греко-католицький педінститут, відкривається перше  ремісниче училище (1859) та перша спеціальна школа для глухонімих (1904 р.); у 1890 році починає діяти перший медичний заклад – акушерська школа. Частина з цих закладів підтримувалася різними релігійними конфесіями, які теж розширювали свою інфраструктуру (греко-католицький василіанський монастир (1912 р.), синагоги євреїв-неологів (1870), євреїв-ашкеназі (1904)  та євреїв-хасидів (1908 р.). Швидкими темпами розвивалася Ужгородська міська лікарня (1853 р.), якою управляв відомий лікар Ендре Новак. У 1904 р. в Ужгороді відкрито постійно діючий театр.

У роки Першої світової війни місто – центр дислокації австро-угорських військ групи Бем – Ермоллі.

Одразу після розпаду Австро-Угорщини частина українського населення виявила бажання до об’єднання з Українською Народною Республікою, проте через відсутність об’єктивних можливостей такого об’єднання представники політичних сил краю, під впливом активної позиції в цьому питанні закарпатської еміграції в Сполучених Штатах Америки і намірів країн Антанти, вирішили орієнтуватися на новоутворену Чехословацьку республіку. Про намір об’єднання краю з Чехословаччиною проголосила утворена 8 квітня 1919 року Центральна Руська Народна Рада. Саме це рішення підтвердив укладений в ході Паризької конференції у Версалі 10 вересня 1919 року Сен-Жерменський мирний договір.

Протягом 1919 – листопада 1938 рр. Ужгород – столиця автономного краю Підкарпатської Руси. Цей статус став визначальним для всієї  подальшої історії  міста.  Ужгород із  провінційного  угорського  за  мовою  і культурою міста перетворюється у модерне полікультурне місто європейського зразка.

Ядром  розвитку  «нового»  («чеського»)  міста   став  урядовий     квартал «Малий Галагов», загальний план якого розробив архітектор Адольф Лібшер у 1921 році. Квартал характеризується прямими широкими вулицями, масивними монументальними будівлями, спорудженими в стилі функціоналізму. Центром цього урядового кварталу стає будівля земського уряду, зведена у 1936 році. Навколо розміщувалися різноманітні урядові установи (крайовий й окружний суди, військове й поліцейське управління, в’язниця, банк, дитяча лікарня тощо) та житлові квартали. Паралельно з розбудовою Малого Галагова була врегульована набережна річки Ужа та побудований сучасний транспортний міст. Із 1921 р. в Ужгороді працює автобусне сполучення, а у 1929 р. відкрито аеропорт. Із 1936 р. завершено будівництво гідроелектростанції.

Політичне й культурне життя Ужгорода в цей час переживало період бурхливого розквіту. Тут діяло  багато політичних партій, громадських і культурних організацій, виходили десятки газет і журналів, було збудовано кілька нових навчальних закладів (школа ім. Масарика, деревообробне училище, єдина в Чехословаччині циганська школа та ін).

2 листопада 1938 року за Першим Віденським арбітражем Ужгород відійшов до Угорщини. Впродовж листопада  1938  –  жовтня  1944  років  місто – центр  автономної території «Підкарпаття» в складі Угорщини та адміністративний центр відновленого Ужанського комітату.

У роки  Другої світової війни розвиток міста, особливо його економіки та інфраструктури, призупинився. У 1940 р. до нього приєднали сусіднє село Радванку і так зване Горянське поселення.

27 жовтня 1944 р. Ужгород був звільнений військами 4-го Українського фронту від німецьких та угорських військових підрозділів. Останні перед відходом пошкодили мости та найважливіші стратегічні об’єкти. З цього часу до підписання радянсько-чехословацького договору у червні 1945 р. місто –  столиця так званої Закарпатської України.

Протягом радянського часу Ужгород знову почав швидко розвиватися, але вже на основі радянської економічної й суспільно-політичної моделі. Спочатку відкрили на старій інфраструктурній основі нові (ідеологічні) заклади освіти й культури: Ужгородський державний університет, Закарпатський краєзнавчий музей, картинну галерею, філармонію, театр, музичну та художню школи тощо. Нова влада заборонила діяльність греко-католицької церкви, а її майно конфіскували. Така ж доля спіткала і всі довоєнні суспільно-політичні організації, крім комуністичної партії. Протягом 1950-1980-х років швидкими темпами на окраїнах Ужгорода будуються заводи (машинобудівний, механічний, «Турбогаз» та ін.), частина з яких виробляла продукцію для військово-промислового комплексу СРСР. Різкий ріст кількості населення привів до необхідності будівництва житла. Так на лівобережній частині міста з’явилися великі «спальні райони» з типовою радянською забудовою.

Серед історико-архітектурних пам’яток міста варто відзначити Ужгородський замок (ХV – XVIII ст.), греко-католицький кафедральний собор Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста (1732-1740), резиденцію єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії (1640-1646, 1840-і рр.), Василіанський монастир (1912 р.), Горянську ротонду (ХІІ – ХІІІ ст.), будівлю колишнього Ужанського комітату (1908 р.), садибу родини Д’єндєші (XVII ст.), православну Покровську церкву (1930 р.), католицьку церкву Св. Юрія  (1768 р.),  реформатську  церкву  (1796  р.),  синагогу  євреїв-ашкеназів (1908 р.), синагогу євреїв неологів (1872 р.), квартал забудови «Малий Галагов» (1920-1930-і рр.) тощо.